про властивість

ВЛАСТИВІСТЬ - філософська категорія, яка позначає таку особливість об'єкта, способу його буття, що притаманна об'єкту як самототожній цілісності, дозволяє його ідентифікувати і відрізняти від інших об'єктів або встановлювати його схожість (тотожність) з іншими об'єктами. В. слід відрізняти від ознаки, яка виконує функцію певного знака, що співвідноситься з об'єктом і який вказує на те, чим є даний об'єкт, які його властивості. Ознака може бути проявом В., тоді цей прояв сприймається як знак, що несе інформацію про об'єкт. Проте ознака, як носій деякої інформації про об'єкт для суб'єкта, може бути фальсифікацією, лише імітувати певні В. Водночас В. пов'язана із самим буттям об'єкта, його визначеністю як даного предмета, невіддільна від цієї визначеності. Категорія В. є однією з фундаментальних в онтології. Особливий онтологічний смисл категорії В. пов'язаний із тим, що попри існування поряд з інваріантними, незмінними В. для кожного об'єкта є В. мінливі, минущі, тимчасові (різноманітні стани об'єкта), але врешті-решт саме категорія В. дозволяє мислити світ як універсум, в якому є впорядкованість, системність, раціональність, закономірність. В абсолютно плинному світі неможливі предмети, що мають певні В., а тому не існують і самі предмети, неможливі регулярність і закономірність. В історії філософії проблема В. дискутувалась уже за часів Античності (Аристотель, Порфирій) у зв'язку із розрізненням атрибутів (необхідних, суттєвих, невіддільних В. предмета) і акциденцій (випадкових, мінливих, тимчасових В.), а також у Середньовіччі і в Новий час у зв'язку із проблемою субстанцій і співвідношенням субстанції, її атрибутів, акциденцій (Тома Аквінський, Декарт, Гоббс) та модусів (Спінова). Особливе місце посідає питання про т. зв. первинні і вторинні якості, витоки якого сягають Античності (Демокрит), але яке особливої ваги набуло в XVII ст. (Галілей, Локк). Поділ на первинні і вторинні якості відбивав проблему виявлення у предметах (об'єктах) тих В., які не мають суто феноменального характеру, не пов'язані із чуттєвістю суб'єкта. З точки зору сучасної філософії можливі різноманітні класифікації чи типології В. Відповідно до типу тих об'єктів (сутностей), які є предметом мислення, можна розрізняти В. реальних (емпіричних) об'єктів, В. логіко-концептуальних (теоретичних) об'єктів і В. уявних (створених художньою чи релігійною фантазією) об'єктів. Наукове пізнання, вичленовуючи сфери дослідження, що відповідають окремим наукам та науковим дисциплінам, водночас вичленовує і відповідні типи В., притаманних об'єктам певної науки чи наукової дисципліни О. собливе значення має розрізнення В. класифікаційних або якісних (дають можливість віднести об'єкт до певного класу об'єктів), В. порівняльних (дозволяють ввести між об'єктами відношення порядку, порівняти за інтенсивністю) і В. кількісних (співвідносяться із поняттям вимірної величини).

СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ - провідна її риса, властивість, котра вважається "специфічно людською". Від уявлень про позаісторичну С. л. філософія поступово переходить до визнання її культурно-історичної визначеності, намагаючись подолати субстанціалізацію тих властивостей, котрі, як здається, втілюють С.л. (показова щодо цього еволюція філософських уявлень про розум та мислення). Чимало важило визнання того факту, що С.л. функціонує лише у "дійсному людському існуванні" (Маркс). Проте навіть звертання до існування не усуває уповні загрозу редукціоністського витлумачення людини. Це засвідчує вразливість т. зв. есенційних уявлень про людину. Кардинальні уточнення в уявленні про С.л. пов'язані з відкриттям сфери підсвідомого. Доводиться рахуватися з тим, що у глибинному підсвідомому шарові людини "є все - є і первісна людина, є й світ звіра, є також уся історія" (Бердяєв). Відтак людину неможливо звести ні до її технічної подоби homo f aber, ні до раціоналістичної подоби homo sapiens; слід враховувати увесь спектр виявів її життєдіяльності (міф, святкування, танок, спів, екстаз, любов, смерть, надмірність, війну); неприпустимо нехтувати виявами афективності, неврозів, безладдя, випадковості. Дійсна людина виявляє себе, отже, "у діалектиці sapiens - demens ("розумності - нерозумності") (Морен). Гуманістичний психоаналіз обстоює думку, що поняття й С.л. означають не якість і не субстанцію, а одвічну й довічну суперечність, іманентну людському способові буття ("матріархальна" вкоріненість у природу та "патріархальна" виокремленість з неї через соціум і культуру). У сучасному людинознавстві есенційному (сутнісному) підходові до витлумачення людини протистоїть екзистенційний. Екзистенціалістичне уявлення про передування існуванню доповнюється тезою про те, що той, хто визнає людську свободу, має взагалі відмовитися від ідеї сутності на користь існування, воно не "перше", а абсолютне (Нансі). Больнов, посилаючись на Плеснера, обстоює погляд на людську сутність як питання "відкрите" для нових і незавбачуваних відповідей.

СВОБОДА і НЕОБХІДНІСТЬ - філософські категорії, що відбивають одну з основних властивостей людини - суперечливе відношення об'єктивних законів природи та суспільства і піднесення над ними завдяки свідомій діяльності. Ця проблема виникла ще в античній філософії, міфології і літературі. Класичним виразом відношення С. і Н. був цикл легенд про Едипа та їх відтворення в Софоклових трагедіях, де свобода індивіда цілком поглиналася сліпою необхідністю долі, фатуму, року. Епікур першим зробив спробу теоретично подолати таку необхідність, припустивши у своїй атомістиці самочинне, довільне відхилення атомів від прямої лінії, що було підставою для пояснення реальної свободи людей. У Новий час ця проблема отримала нові імпульси для свого осмислення завдяки розвитку знань про закономірні зв'язки дійсності і активності людей в їх теоретичному і практичному освоєнні С. піноза визначив свободу як пізнання необхідності. Така свобода мала етичний зміст: пізнаючи речі як необхідні, душа набуває більшої влади над своїми пристрастями, афектами і менше страждає від них. Аналогічне визначення свободи дав Гегель, який поклав його в основу розуміння історії: на його думку, всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який потрібно пізнати в його необхідності. В історичному плані свобода постає як властивість свободної діяльності людини і не зводиться до її пізнання. Це знайшло відображення у трактуванні її Енгельсом: свобода полягає в заснованому на пізнанні необхідностей пануванні людини над собою й над зовнішньою природою. Наведені визначення мають певний сенс, бо без свідомості, пізнання і реальної діяльності свободи не існує. Але вони й обмежені, бо сукупність зв'язків дійсності не вичерпується необхідністю. Розширення і поглиблення поняття свободи відбулося після того, як було доведено, що необхідність пов'язана з випадковістю, можливостями, умовами як атрибутами дійсності і діяльності. Наявність можливостей дозволяє робити вибір серед них. Залежно від умов існування людини свобода завжди має ситуативно й історично обумовлений характер і зміст. Абсолютна свобода, тобто свобода без будь-якої детермінації (див. детермінізм), приписується лише Богові або людині в деяких варіантах негативної діалектики.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ СИСТЕМИ АКСІОМ - властивість, що характеризує відношення між аксіомами в певній системі аксіом. Незалежною називають таку аксіому, яка логічно не виводиться за правилами виводу, прийнятими в даній системі, з інших аксіом. Якщо у системі жодна з аксіом не виводиться з усіх інших, то незалежною називають і саму систему аксіом. Коли якась аксіома виводиться з інших, її можна вилучати з системи аксіом без скорочення множини висловлювань, істинність яких має доводитися. Н.с.а. є їхньою важливою ознакою. В окремих випадках вона дає змогу, не породжуючи суперечностей, замінити незалежну аксіому на її заперечення і створити істотно нову наукову теорію Н. апр., заміна аксіоми про паралельність прямих у геометрії Евкліда на її заперечення привела до створення Лобачевським принципово нової геометрії.

СУБСТАНЦІЯ (лат. substantia - сутність, дещо засадниче, підстава) - гранична засада, що дозволяє зводити багатоманітність і змінність властивостей до чогось постійного, відносно сталого і самостійно існуючого; деяка реальність, розглянута в аспекті її внутрішньої єдності. В історії філософії С. тлумачилась по-різному: як субстрат, як сутнісна властивість, як те, що здатне до самостійного існування, як підстава і центр змінності предмета, як логічний суб'єкт. В онтологічному аспекті залежно від загальної спрямованості філософських учень вирізнялися одна (монізм), дві (дуалізм), множина (плюралізм) С. Як специфічно філософський (матафізичний і логічний водночас) термін "С." вводить Аристотель, який ототожнював С. із першою сутністю ("усією"), тобто чимось засадничим, котре невід'ємне від речі в її індивідуальності, і разом з тим характеризував С. як логічну категорію, якій у висловлюванні (реченні) відповідає підмет. У давньогрецьк. філософії релевантно до її загальної онтотеологічної інтенції можна говорити і про тлумачення С. як субстрату і першопринципу змінності речей (напр., стихії мілетців, "вогонь-логос" Геракліта, "атоми" Демократа). Тлумачення Аристотелем форми як першопричини, що зумовлює визначеність речей, започаткувало розрізнення тілесної і духовної С., котре у середньовічній філософії вилилось у спір між номіналізмом і реалізмом про "субстанційні форми" сущого. У Новий час онтологічне розуміння С. як граничної засади буття започатковане в емпіризмі Бекона, який ототожнив С. із формою конкретних речей. Декарт цій якісній інтерпретації протиставив раціоналістичне вчення про дві С.: матеріальну (для якої характерна протяжність і кількісне вимірювання) і духовну (мислительну). Спіноза долає цей дуалізм на ґрунті пантеїстичного монізму: мислення і протяжність - не дві С., а два атрибути єдиної С. Ляйбніц у вченні про монади вирізняє множинність простих і неподільних С., які характеризуються самодіяльністю, відповідно - активністю і змінністю. Гносеологічне осмислення С. як поняття було запропоноване Локком, для якого С. є однією із складних ідей В. ерклі заперечував поняття матеріальної С., а Г'юм, відкидаючи існування як матеріальної, так і духовної С., вбачав в ідеї С. деяку цілісну гіпотетичну асоціацію. Кант долає як "онтологізм", так і "гносеологізм" тлумачення С. Остання необхідна для теоретичного пояснення явищ, оскільки є умовою можливості досвіду. Відтак С. - це не незмінний речовий субстрат, а внутрішньозмінне діалектичне поняття. Цю думку підхоплює Гегель, який, ототожнюючи мислення і буття, вказує на внутрішню суперечність як джерело саморозвитку С., поєднуючи її у такий спосіб із самодіяльністю суб'єкта. С. - ступінь розвитку абсолютної ідеї і свідомості суб'єкта. У діалектико-матеріалістичній течії марксизму С. витлумачується як матерія в розвитку форм її руху, а світ, що розкривається, - як універсум діяльності людини. Критикуючи метафізику, позитивізм і неопозитивізм, відкидають і поняття С. як рудимент буденної свідомості і хибного натуралістичного подвоєння дійсності в процедурах та мові науки. Як і у позитивізмі, традиційна логіка і гносеологія, що базувались на понятті С., заперечуються прагматистами у фікціоналізмі Файхінгера. Кассирер дає функціональне витлумачення С., а Гуссерль, вбачаючи у фізичному предметі лише мислительну єдність, вказує, що субстантивація свідомості є наслідком кризи європейської науки і європейської культури. Розкриваючи засади останніх як власне метафізичні, Гайдеггер у субстанційному тлумаченні світу як реально сущого і підвладного людині вбачає наслідок його метафізичного суб'єкт-об'єктного роздвоєння. Виникнення категорій суб'єкта і об'єкта Гайдеггер пов'язує із структурою європейських мов. Із розвитком лінгвокультурологічних досліджень С. прочитується як текст, але у постструктуралізмі Дерриди текст - як наслідок тотальної "деконструкції" логоцентризму і метафізики - перестає бути субстанційною константою. Європейська метафізика і логіка заперечуються "плюралістичною онтологією" і "логікою місця" Нісиди Кітаро, відтак відкидається й аристотелівська традиція тлумачення С., ототожнення її із формою, самодостатнім існуванням К. ласичне тлумачення С. зберігається в бергсоніанстві, реалізмі і неореалізмі, неотомізмі.

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

ОЗНАКА - особливість предмета або явища, яка визначає подібність свого носія до інших об'єктів пізнання або відмінність від них; те саме, що і властивість. Сукупність О. (яка може зводитися і до єдиної О.) дозволяє відрізнити предмет (явище) від інших предметів (явищ). Виділяють багато різновидів О., найважливішими серед яких є поділи на характерні та нехарактерні О. (відповідно головні і другорядні властивості, а також постійні (необхідні) і тимчасові (випадкові) О. (див. атрибут, акциденція). Вважається, що мислительна процедура абстрагування полягає в тому, що суб'єкт мислення відсторонюється від нехарактерних (другорядних) і тимчасових О. предмета (явища), розглядаючи лише його характерні (суттєві) і постійні О. Виявлення характерних О. одразу у багатьох об'єктів дозволяє здійснити узагальнення, тобто визначити тип цих об'єктів (класифікувати їх) і скласти узагальнену характеристику кожного з них як представника вказаного типу. Питання відношення О. та об'єктів-носіїв О. становить частину онтологічної проблеми універсалій. На думку середньовічних концептуалістів (див. концептуалізм), сучасних позитивістів, матеріалістів та методологічних реалістів, О. невіддільні від свого носія і не мають самостійного існування; вони можуть розглядатися окремо лише завдяки здатності людського мислення до абстрагування. Необхідно відрізняти О. як особливості об'єктів мислення або уявлення від відповідних цим О. частин змісту мислення або уявлення. Багато філософів минулого припускалися помилки, змішуючи об'єкт пізнання та його О. із змістом пізнання (мислення або уявлення) та його частинами. Найсуттєвіший внесок у виправлення цієї помилки внесли Больцано і Твардовський. Множина О. кожного об'єкта пізнання потенційно невичерпна, що свідчить про принципову неповноту всякого пізнання, зокрема про неповноту, неточність і незавершеність будь-якого поняття - адже будь-яке поняття (як і уявлення) може містити лише обмежену кількість частин, що відображають певні О. У зв'язку з цим Твардовський запропонував називати О. не будь-які властивості об'єкта пізнання, а лише ті, які відображаються у пізнанні, фіксуючись як частини змісту поняття чи уявлення Ц. я термінологічна пропозиція не набула поширення. О. у логіці в нетермінологічному вжитку - те саме, що й у філософії. Як термін слово "О." нині практично не вживається; звичайно говорять не про 0., а про властивості, трактуючи останні як одномісні предикати, тобто як частинний випадок синтаксичної категорії предиката (див. предикат). В концепції Фреге О. (складного) поняття - елементарна предикатна складова цього поняття (напр., О. складного поняття "круглий дубовий стіл" є три простіші поняття "круглий", "дубовий" і "стіл") Б. ольцано виступав проти такого слововживання, бо, на його думку, це мало призвести до змішування частин поняття і відповідних їм сторін предмета поняття. Насправді ж така помилка не має відношення до предикатної мови, оскільки поняття і предмети, що підпадають під поняття, од самого початку розрізняються як об'єкти різних типів (див. теорія типів).

ПРИРОДА - гранично абстрактне поняття, що позначає все суще, об'єктивну матеріальну реальність у всій багатоманітності форм її виявів; характеризується універсальністю й самодостатністю. Поняття П. є багатозначним. Обсяг його значень можна класифікувати наступним чином. 1) Зовнішня об'єктивна реальність, синонім понять "матерія", "Всесвіт", "універсум". У цьому варіанті поняття П. сформулювалося в Стародавній Греції. На його позначення в античній філософії вживався термін "фюсис". Античні натурфілософи (досократики) розглядали П. як Космос з його безконечним переплетінням зв'язків та взаємодій, віковічним взаємопереходом якостей, станів та стихій. 2) Континуум умов існування людини та суспільства - природне середовище, географічне середовище; унікальне вмістилище людської культури; загалом усе те, що протистоїть людині і з чим вона стикається у процесі своєї життєдіяльності. В цьому аспекті П. тлумачиться в широкому діапазоні, межовими значеннями якого є: а) інертне утворення, яке вимагає приборкання, установлення над ним влади людини (що "вийшла з природи") і протистоїть їй як ворожа стихія; б) недосяжний для соціальних утворень ідеал гармонії й мудрості. 3) Об'єкт людського пізнання (природознавства). Історично склалося так, що в процесі виокремлення наук про П. з синкретичного комплексу знань, що сформувався в Античності, відбувалось і подрібнення цілісної картини світу на окремі її фрагменти (фізичний, біологічний щаблі, П. неорганічна, органічна та ін.)· Створився чіткий стиль наукового мислення, якому були властиві точність та однозначність формулювань, об'єктивістська інтенція на осмислення П. "такою, якою вона є" незалежно від емоцій, потреб і сподівань дослідника Б. ільшість напрямів сучасного природознавства зберегли багато у чому класичну методу "допитувати природу", препарувати її (як під час експериментів, так і концептуально), а не дослухатися до неї. Проте об'єктивізм, аналітичність, чітка позиція в системі класифікації наук - усі ці безсумнівні досягнення класичного природознавства - помітно втрачають свою вагу. Дослідження нерівноважних комплексних систем (у тому числі й екологічних) висувають на перший план такі засоби та риси наукового аналізу, як статистичність, нелінійність, варіабельність, полісемантичність, режим співіснування альтернативних наукових теорій. П. в сучасній системі природознавства отримує тлумачення цілісного оточення із залученням соціально-культурних компонентів. 4) Внутрішня закономірність (незрідка природжена властивість) природних речей та явищ, а також феноменів соціальної дійсності - П. світла, П. капіталу, П. людини та ін.

I ІСТИНА - 1) Філософська категорія, разом з категоріями добра, краси і свободи відбиває глибинний смисл людського світовідношення та осягнення буття, шукань людського духу та творення гуманістичних ідеалів; виражає сутнісний зміст та безпосередню мету пізнавального процесу і характеризує його результат - знання як адекватне відображення суб'єктивної та об'єктивної реальності в свідомості людини. І. встановлюється через визначення відповідності пізнавального образу, знання реального стану речей в дійсності, що надає І. за своїм змістом незалежності від суб'єкта (див. об'єктивна істина). Однак ця відповідність не розглядається як повний збіг пізнавального образу і об'єкта, оскільки останньому притаманна пізнавальна невичерпність, а процес пізнання завжди обумовлений історично, обмежений у своїх пізнавальних можливостях, залежить від рівня розвитку пізнавального інструментарію. На кожному конкретному етапі пізнавальний образ відносно вірно відтворює об'єкт, але з розвитком пізнання поповнюється новими якісними визначеннями предмета, все точніше його відтворює. Тому І. не є щось статичне і незмінне, а розглядається як безперервний процес послідовного наближення до повноти відтворення (див. абсолютна істина, відносна істина). В процесі пізнання І. реалізується через дотримання принципів об'єктивності, що вимагає розглядати об'єкт таким, який він є сам по собі, в об'єктивній реальності; всебічності, коли об'єкт повинен розглядатися в усій його багатостатності, якісній різноманітності, у взаємозв'язках і опосередкуваннях; доказовості, коли за достовірне приймається лише знання, яке має достатнє теоретичне і емпіричне, логічне і практичне обґрунтування. Тим самим категорія І. відсікає від справжнього пізнання різного роду його суррогати. Будучи продуктом пізнання, І. в сфері культури набуває ціннісного значення. Визначення сенсу пізнавальної діяльності як служіння І. надає категорії І. морального звучання. У вченні про І. серед основних є питання про критерій І. 2) Логічне поняття, виражає одне з двох або багатьох істиннісних значень, які надаються будь-якому судженню або системі суджень, окремій теорії або системі теорій. Часто ототожнюється з поняттями істинності (напр., істинність твердження, істинність теорії) або істинного (напр., істинне твердження, істинна теорія). Встановлюється за допомогою застосування визначених правил побудови та процедур доведення логічних виразів. Залежно від умов і правил визначення істинності логічних побудов розрізняють синтаксичне і семантичне поняття І. (див. істина в формалізованих мовах). Протилежними до категорії І. виступають поняття "омана", "хиба", "оманливість", "хибність". Проблему І. вивчають переважно теорія пізнання, логіка.

[br]

II ІСТИНА в формалізованих мовах - властивість висловлювання (пропозиційної формули), що висловлює істинне судження. Тоді як гносеологічне поняття істини фіксує відповідність між змістом суджень і реальністю, І.в ф.м. пов'язана з моделюванням цієї відповідності засобами формалізованої мови С. емантичне визначення поняття істини було запропоноване Тарським ("Поняття істини в формалізованих мовах", 1933, 1935). Основні вимоги до дефініції поняття стосуються блокування парадоксальності (що притаманна буденній мові внаслідок її універсальності) шляхом розрізнення у формалізованій мові складників мови-об'єкта (висловлювання) і метамови (структурно-дескриптивного імені висловлювання, трансляції цього висловлювання у метамову, предикату істини). Однак вимоги до дефініції істини не містять засобів визначення істинності конкретного висловлювання, оскільки не всі складні висловлювання - скінченне з'єднання простих висловлювань. Використовується поняття пропозиційної функції (для якої є справедливим те, що складні функції - скінченне поєднання простих) і аналог поняття істини для функції - поняття доконаності. В залежності від правил утворення мови, визаначаються умови істинності кожного конкретного висловлювання О. скільки правила утворення задають скінченний список типів формул мови, виходячи з якого визначається клас істинних висловлювань, це дозволяє визначити для нескінченної ієрархії метамов нескінченне число предикатів істини скінченними засобами.

ЛЮДИНА - природно-соціальна істота, якісно особливий ступінь живих організмів на Землі, здатних до свідомої саморегуляції, завдячуючи чому вона постає як суб'єкт суспільно-історичної діяльності й культури. Л. є предметом вивчення різних галузей знання: соціології, етнології, психології, фізіології, педагогіки, медицини тощо. Використовуючи розмаїті дані цих наук, філософія вивчає Л. передусім з погляду місця її у світі та її ставлення до світу. У давній кит., інд., грецьк. філософії Л. мислиться як частка Космосу, певного єдиного надчасового світопорядку, як мікрокосм ("світ у малім") - відображення й символ Всесвіту, макрокосму (котрий у свою чергу уявляється антропоморфно - як живий одухотворений організм). Від цих найперших уявлень і до сьогодні мікрокосм постає як такий, що в ньому збігаються й перетинаються усі сутнісні генерації буття - фізичне, хімічне, живе, духовне. Проте у міру розвитку цих уявлень дедалі більше усвідомлюється та обставина, що Л. здатна відособлюватися у структурі буття, прагнучи стати його деміургом, трансцендентувати за межі свого тут-і-тепер-так-буття, а відтак - мікрокосм, на відміну од макрокосму, є проблематизованим. Уже в трьох відомих людинознавчих запитаннях Канта - "Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися?" - відтворено багатомірність сутнісної проблематизації Л. як універсальної істоти. Відповідно виникають фундаментальні "екзистенційні дихотомії" (Фромм) людського С. правді, наявність розуму - фактор, що спонукає Л. до розвитку, до створення власного світу, де вона почувалась би "у себе вдома", проте кожний досягнутий нею щабель розвитку залишає її незадоволеною, провокуючи на нові пошуки й рішення. Найфундаментальніша дихотомія Л. - поміж життям та смертю; від неї походить інша: хоча кожна Л. є носієм усіх родових потенційних здатностей, швидкоплинність її життя не дозволяє уповні реалізувати всі можливості навіть за найсприятливіших умов Ж. иття Л., починаючись та обриваючись у момент, випадковий для загального еволюційного процесу всього роду Л., входить у трагічну суперечність з індивідуальними зазіханнями на реалізацію усіх його можливостей. Амбівалентність способу буття Л. стала істотною перешкодою будь-яким спробам субстанціалізувати ту чи ту властивість Л. (на кшталт "zoo politikos", "homo sapiens", "homo faber" тощо). Сучасна філософія намагається уникати такої субстанціалізації. Так, при зіставленні різних виявів людського світовідношення стає зрозумілим, що фантазія й гра, котрі уможливлюють хоча б короткотривале вивільнення од фактичності, од невблаганної повинності "так-буття", є для Л. "рятівними" здатностями, не менш важливими й споконвічними, аніж праця, панування, любов і смерть (Фінк). Постає питання, чи повинна взагалі філософія претендувати на створення остаточної "картини Л.", котра б зводилась до загальних формулювань - на кшталт "духовної сутності", "діючої сутності" тощо. Натомість Больнов, посилаючись на Плеснера, пропонує "принцип відкритого питання", максимальну завбачливість для "нових неочікуваних і незавбачливих відповідей". Деякі досліджувані риси Л. виявляються пов'язані одна з одною цілком довільно, деякі - цілеспрямовано: ми не можемо знати, чи йдеться про певні сумірні риси, чи ж бо про такі, що перебувають у стані безнастанної суперечності. Усім цим підтверджується принципова світоглядно-антропологічна теза Гегеля та Достоєвського: поки людина живе, вона ще не сказала свого останнього слова, через що її не можна визначити остаточно.

ІМПЛІКАЦІЯ (лат. implicatio, від implico - тісно зв'язую) - логічна операція, яка з двох висловлюваньр і q утворює умовне висловлювання "якщо р, то q". Формально цей новий вираз записують: р з q (або: р —» q, Cpq), де гС - знаки І. в різних системах запису. Термін "І." вживається також для позначення зв'язки "якщо..., то..." і самого умовного висловлювання. Існує кілька видів І. Основною в класичній математичній логіці є матеріальна І. pz> q. За властивостями І. pz>q є хибною в тому і тільки в тому випадку, якщор - істинне, a q - хибне. При матеріальній І. антецедент і консеквент не зв'язані за змістом В. ід матеріальної відрізняють формальну І., яка виражається через матеріальну І. і квантор загальності: Vx(P (х) d:> Q (х)) (див. квантори). Істинність цієї формули означає, що завжди, коли предмет х має властивість Р, він має також і властивість Q. Для вираження в логічних численнях деяких видів смислового зв'язку між антецедентом і консеквентом було зроблено спроби побудувати каузальну І. і контрфактичну І. Важливу роль відіграє І. в логічних численнях В. она є основою логічного виводу, зокрема, як правило відокремлення, відповідно до якого з істинності складного висловлювання і на підставі істинності його антецедента роблять висновок про істинність консеквента, який можна записати у вигляді доведеної теореми.

СИМЕТРІЯ ( від грецьк. συμμετρία - співрозмірність, гармонія) - властивість незмінюваності (інваріантності) деяких сторін, форм, конфігурацій, процесів, явищ, відношень матеріальних об'єктів, законів природи відносно певних операцій, напр., С. математичних груп перетворення. Протягом усієї історії людства С., як теорія, метод і методологія, відігравала важливу роль у науці, техніці, образотворчому мистецтві, архітектурі, музиці, танцях, літературі та інших видах інтелектуальної діяльності всіх цивілізацій. За висловом Вейля, за допомогою цієї ідеї людина намагається осягнути й створити порядок, красу і досконалість. Класична (геометрична) теорія С. XIX ст. уточнила інтуїтивне уявлення про С. як гармонію пропорцій. Її поняття та ідеальні форми, абстраговані від декоративних орнаментів та геометричних форм кристалів, набули строгої математичної форми. Од тих часів в характеристиці С. залишилися такі наріжні поняття, як "візерунок" та "мотив" Ш. ироке застосування С. як теорії й методу коріниться в тому, що С. будь-якого об'єкта можна описати як у термінах його елементів С., так і в термінах операцій С. Важлива роль С. обумовлена взаємозв'язком причини й наслідку. С. ефекту свідчить про закономірний характер (принаймні регулярність) першопричини явища або структури системи. Операції С. мають особливе значення саме як причини, оскільки викликані ними ефекти можна передбачити, і сама С. при цьому стає цінним об'єктом дослідження. Принцип С. П'єра Кюрі проголошує, що елементи С. (як і дисиметрії) причин повинні виявлятись у породжених ними ефектах, хоча обернене є несправедливим (ефекти можуть бути більш симетричними, аніж причини). Така дуальність причини і наслідку веде до двох різних вихідних точок дослідження С. Рішучим кроком у напрямі до сучасної теорії С. було відкриття багатоманітних візерунків та операцій т. зв. "кольорової" С. (під "кольором" можуть розумітися будь-які негеометричні атрибути об'єктів). Поєднання класичної теорії С. з нетрадиційною мовою "кольорової" С. виявилося надзвичайно плідним у науці. Узагальнені С. дали ключ до розуміння та уніфікації багатьох законів фізики, хімії, біології та інших наук. Методологічний статус С. визначається перш за все тим, що вона стала багатовимірною системою відображення глибинних сторін світу, математично точною мовою, яка узгоджується з найбільш фундаментальними науковими теоріями і через це часом абстрактна й складна, але разом із тим і достатньо наочна, щоб при розгляді навіть далеких від буденного сприйняття сторін світу можна було вдатися до звичайної людської уяви.

МАТЕРІАЛІЗМ ( від лат. materialis - речовинний) - філософське вчення, згідно з яким матерія первинна, а свідомість, дух - вторинні. Дане співвідношення має насамперед просторовий і часовий зміст: свідомість притаманна не всій матерії, а лише окремим її утворенням; спочатку існує матерія, а потім в ній виникає дана властивість. З її появою принцип М. змінюється і доповнюється новим: матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них; матерія існує незалежно від нашої свідомості. Але коли матерія незалежна від свідомості, то і, навпаки, свідомість незалежна від матерії, і замість монізму виходить дуалізм. Тому потрібне уточнення, яке є у Дицгена: людський орган пізнання - це частка природи, що відображає інші частки природи. М. полягає у тому, що останні, які не мають у собі свідомості, виникають раніше і існують незалежно від людини - носія пізнання Д. ане відношення знову змінюється, якщо йдеться про суспільство, де незалежно від свідомості одних існують свідомості інших людей. Історичне, суспільне буття - це діяльність, а вона визначається структурою: мета - засіб - результат, перша вихідна ланка якої має ідеальний чи духовний характер. Суспільне буття опосередковане свідомістю. Тому історичний матеріал вимагає заглиблення в такі шари людської істоти, які не залежать від свідомості, а передують їй і визначають її. їх складає тілесна природа людини, її фізичні, матеріальні потреби, які не можна задовольнити без допомоги свідомості, але які від неї не залежать, їй передують, - потреби в засобах життя (їжі, одязі, житлі і т.п.). Зазначена структура діяльності стає такою: матеріальні потреби - цілі - засоби - результати. Подібні потреби існують завжди, випливають з людини як природної істоти, природа постачає також в кінцевому підсумку і матеріал для знарядь та продуктів праці. В цьому і полягає істина матеріалістичного розуміння історії Ч. им менше розвинуте суспільство, тим більшою мірою залежить воно від матеріальних потреб і компонентів життя і навпаки. Коли пізнання і діяльність набувають планетарного характеру, стають сумірними з геологічними силами землі, матеріальне і духовне стають рівноправними факторами, втрачають свою абсолютність. Це відбувається в тій реальності, яка носить назву феномена ноосфери (сфери розуму). М. з відношенням "первинності - вторинності" зберігає своє значення на периферії ноосфери, в тих межах, де перероблена дійсність стикається з дійсністю неосвоєною - як в оточенні людства, так і в ньому самому.

Толанд, Джон (1670, Лондондеррі - 1722) - ірландськ. філософ. Навчався у Глазго, Единбурзі, Оксфорді. Виступаючи з позицій захисту християнства, Т. прагнув обґрунтувати тезу про те, що віра потребує підтвердження розумом, оскільки йому не суперечить. Ірландськ. парламент сприйняв цю тезу як наступ на релігію і засудив кн. Т. "Християнство без таємниць" як антирелігійну. Т. змушений був виїхати до Англії. Т. першим у філософії Нового часу обґрунтував вчення про рух як суттєву властивість матерії, розрізняючи в ньому два прояви: рух як внутрішню активність матерії, що є джерелом багатоманітності в природі, і рух як переміщення у просторі, яке є лише модифікацією цієї активності. Т. підкреслював абсолютний характер руху матерії і відносний характер спокою, вважав, що спокій теж можна розглядати як рух. Що стосується природи та Всесвіту в цілому, то вони є вічні і незмінні. У праці "Пантеїстикон" Т. схиляється до пантеїзму та гілозоїзму, визнаючи одухотвореність усієї природи. Безкінечний і вічний Всесвіт, за Т., управляється "духом Всесвіту", "душею Всесвіту", які називають також Богом. У дискусії із прихильниками соціанства Т. увів у філософський обіг термін "пантеїзм".

[br]

Осн. тв.: "Християнство без таємниць" (1696); "Життя Мільтона" (1698); "Пантеїстикон" (1720).

Ламетрі, Жюльєн Офре де (1709, Сен-Мало - 1751) - франц. філософ, лікар за освітою. Викладав медицину у Рейні та Паризькому ун-ті, практикував як лікар у Берліні при дворі Фридриха Великого. Свої погляди обстоював, спираючись на дані природознавства. Відкидав картезіанський дуалізм, доводив, що існує лише матеріальна тілесна субстанція, головні властивості якої - протяжність і рух. Вважав слушною думку про походження людини від тварини, вбачаючи між ними лише кількісну відмінність. Людина, на його думку, має лише більший ступінь чутливості і розумності. Свідомість, дух - лише природна властивість тіл. На тій підставі, що душа не може існувати поза тілом, заперечував безсмертя душі. Заперечував також гілозоїзм, вважаючи, що свідомість властива лише високоорганізованим тілам С. вітогляд Л. має механістичний характер; він не тільки зводив психологію до фізіології, але й останню до механіки З. відси - погляд на людину як на машину. В теорії пізнання - прибічник матеріалістичного сенсуалізму, чуттєвий досвід розглядав як основу пізнання С. енсуалізм поширював на сферу моралі, в якій обстоював ідеї гедонізму та евдемонізму, підкреслюючи роль чуттєвої насолоди. Етика, на думку Л., впливає на унормування людських бажань і підпорядковується законам природи. В питаннях суспільного розвитку головну роль відводив просвіті, свідомій діяльності видатних особистостей. Вважав цілком можливим існування Бога, хоча був переконаний у його непричетності до життя людини. На тій підставі, що людині живеться краще без страху, обстоював недоцільність віри у безсмертя душі та потойбічний світ.

[br]

Осн. тв.: "Природна історія душі" (1745); "Людина-машина" (1747); "Людина-рослина" (1748); "Система Епікура" (1750).

ІНШЕ (лат. alteritas - відмінність) - термін, основне значення якого в античній філософії задане протиставленнями: єдине - інше, тотожне - інше; потому І. постає як принцип множинності і як принцип розрізнення. У "Парменіді" Платон дав діалектику єдиного та І., котру сприйняв неоплатонізм, а в "Тімеї" розкрив сполучення тотожного таї., фукціонування їх у космічній душі, де І. постало у вигляді принципу невпорядкованого руху. Аристпопгель розумів І. як протилежне тотожному і як відмінне. І., витлумачене онтологічно, є інобуття Д. ане розуміння І. простежується у філософських вченнях, які дотримуються неоплатоністської або об'єктивно-ідеалістичної традиції. Так, у Гегеля суще й І. "світяться одне в одному". У комунікативній філософії екзистенційного спрямування І. осмислюється у контексті взаємодії "Я" і "Ти" (Ясперс, Бубер, Левінас). Філософія діалогу Бахтина розглядає І. як "подію співбуття, в якому воно є способом людської присутності у світі, "не-алібі буття". І. тлумачиться як "Інший" Бартом як властивість буденної свідомості, котра сприймає Іншого як річ, видовище, щось відщеплене й відчужене. Дельоз вбачає в І. передусім структуру поля сприйняття, яка уможливлює вихід за межі власного простору "у несвій" ("чужий"). І. як структура є оприявненням можливого світу. Для Бодріяра це означає і "кінець соціальності", репрезентованої як "європейськість". "Втрата І." характеризує постмодерну ситуацію. У фемінізмі, що ґрунтується на засадах постструктуралізму, І. розглядається крізь призму положення Деррида про подолання логоцентризму, відповідно - фаллоцентризму попередньої культури як чужої. У постфемінізмі І. осмислюється в контексті стратегій жіночої ідентичності (на відміну від чоловічої). Історична візія І. окреслювалась іще Дильтеєм, де у часовій перспективі воно опиняється всередині сущого, що переживається, тобто визначається самою історичністю буття. Досвід "чужого" як досвід "нездоланної відсутності" (Гуссерль) є предметом феноменологічних студій. В екзистенційній онтології Гайдеггера І. осмислюється у модусі "співбуття", що, розгортаючись як сучасність, веде до зустрічі різних культурних традицій. На освоєнні "чужого" як подоланні відчуження між досліджуваним текстом і його автором акцентує увагу герменевтика Гадамера (див. герменевтика філософська). У філософській антропології і культурологічних дослідженнях концепт І. як "чужого" тлумачиться засадниче і є підставою пошуку ціннісних систем індивідуальних і колективних ідентифікацій та компаративістських описів моделей "своєї" і "чужих" культур.

ОРГАНІЦИЗМ - філософсько-методологічна концепція, яка базується на цілісному синтетичному підході до вивчення об'єктів органічної природи. Термін "О." запропонував фізіолог Холдейн (1918). За спрямованістю О. протилежний редукціонізмові; постав як своєрідна спроба подолати опозицію "дарвінізм - неовіталізм", орієнтованих, відповідно, на природне та метафізичне пояснення феномена життя. В основі О. лежить ідея Платона про те, що "ціле більше суми своїх частин". Тому цілісність тлумачиться як специфічний атрибут живого, найбільшою мірою притаманний організмам, як неподільна їх властивість. Згідно з О., із втратою цілісності зникає і сам організм. О. привернув увагу до таких проблем, як усвідомлення необхідності відмови від механістичного розуміння причинності, цілісність, доцільність, рівні організації живого, виявив межі застосування редукціонізму. В сучасному пізнанні О. пов'язаний із розробкою проблем самоорганізації та саморозвитку, структурних рівнів організації живого, вивчення організму як цілого та системності живого, з динамікою внутрішніх та зовнішніх чинників розвитку.

НЕБУТТЯ - заперечення буття. Має відповідні останньому, але протилежні значення. 1) Синонім неіснування, котре у Гегеля отримало назву "ніщо", або "чисте ніщо". Взяті самі по собі, такого роду буття і "ніщо" - це абстракції, що й виражено прикметником "чисте". Якщо від речі відокремити всі властивості, за винятком того, що вона є, то нічого не залишиться. Тому чисте буття і "ніщо" однаково беззмістовні і тотожні між собою В. одночас вони абсолютно протилежні, бо становлять відмінність між існуючими чи неіснуючими речами. В цій суперечності криється таємниця, чому Гайдеггер і каже: "3 питанням про буття як таке ми підступаємо до межі повної темряви". 2) Визначене Н. - певна річ, явище, стан, що виникають із знищення чи зникнення попередніх утворень. Так, брунька зникає, коли розпускається квітка, квітка - з появою плода тощо (Гегель, "Феноменологія духу"). Кожне наступне утворення є запереченням, Н. попереднього. Буття та Н. у поєднанні утворюють сторони чи моменти становлення, в якому щось виникає і щось зникає, отже, містить в собі подвійний перехід буття в Н. і навпаки. В цьому особливість філософії Геракліта і всієї діалектики становлення, що її Лосєв відносить до головних характеристик античного світогляду. Обидва сенси Н. відіграють вирішальну роль у житті людини, бо лише вона здатна відокремлювати їх від речей і робити змістом своєї діяльності. Це досягається завдяки свідомості і мисленню. 3) Звідси третій сенс Н.: воно - синонім свідомості. Таке тлумачення розроблено в праці Сартра "Буття і ніщо". У Гегеля дані категорії мають переважно онтологічний характер. Сартр повертає їх у сферу антропології. Перша позначає об'єктивне, матеріальне, тілесне, друга - суб'єктивне, діяльнісне начало, котре обґрунтовує фундаментальну властивість людини - свободу. Остання - це не пізнання необхідності, як уявлялося традиційно, а неантизація (тобто заперечення) всього об'єктивного. В цьому полягає й інший вагомий сенс, бо з поступом історії руйнівна, неантизуюча роль людства помітно зростає і ставить під питання своє власне буття (див. ніщо).

МЕТА і ЗАСОБИ - поняття, які характеризують певні елементи поведінки і діяльності людини. Мета - усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення. Засоби - предмети, способи дії, поведінки, соціальні інститути, за допомогою яких досягається певна мета; сукупність елементів діяльності, спрямованої на осмислення, покладання, реалізацію мети. Розрізняють суб'єктивну мету та об'єктивну мету. Перша стосується абстрактно-загальної мети (ідеал) і конкретної мети, що її треба реалізувати заради досягнення цього ідеалу. Під об'єктивною метою мається на увазі або "мета буття" (Божественна, провіденційна), або заданий тим чи тим законом (алгоритмом, правилом) стан у розвитку певної системи, що має властивість саморегуляції (формальна мета) В. иділяють також загальну й часткову, ближню і віддалену, кінцеву та проміжну мету. Особливої гостроти проблема співвідношення М. і З. набуває у переломні, перехідні періоди в історії людства. Теза "мета виправдовує засоби" характеризує особливості співвідношення М. і З. за цих історичних обставин. Різні мислителі тлумачили цю тезу відповідно до загальної спрямованості та змісту свого філософського вчення. Так Мак'явеллі вважав, що для досягнення великих і благородних цілей можливо переступати через закони моралі. З історичного досвіду відомо, що нехтування моральним аспектом засобів часто-густо супроводжувало радикальні революційні підходи до суспільних змін. Енгельс у листі Триру від 18 грудня 1889 р. писав про те, що для революціонера придатний будь-який засіб, що веде до мети, як насильницький, так і мирний. Проблема органічної єдності, взаємодоповнюваності М. і З. та результату діяльності пов'язана із суперечливим розумінням взаємозв'язку потреб, інтересів та ціннісних орієнтацій, а також того історичного факту, що моральні принципи мають бути передумовою будь-якого рішення соціального суб'єкта у виборі мети (виходячи з наявних засобів або, навпаки, визначення засобів реалізації на основі певної мети) І. гнорування цих принципів призводить до страждань, особистих та соціальноісторичних конфліктів, загрожує самому існуванню людської цивілізації.